Чи не почати нам із «чистого аркуша»?
| 27/04/09 | |
– Неупереджено оцінюючи ситуацію, що склалася, можна сказати так: від підприємств, які були колись гігантами, на сьогоднішній день залишилися лише назви та величезні території, – говорить Сергій Синятинський. – А усе устаткування та технологічні цикли на цих заводах безнадійно застаріли. Тому сподіватися на те, що, навіть за умови їхнього збереження, вони стануть конкурентоспроможними, не доводиться. Єдина їхня цінність – території, які нерідко порівнювані із цілими мікрорайонами.
– Таким чином, боротьба йде за ласі шматки міської землі, яка сьогодні коштує чималих грошей. А чи могло бути інакше?
– Якщо пам’ятаєте, напередодні краху радянської влади широко обговорювався план винесення заводів за межі міст, створення так званої промислової зони. Тоді, на жаль, на це в держави не вистачило коштів. Тому ми сьогодні маємо те, що маємо – боротьбу за території практично в центрі або близькі до центра міста. Причому боротьба ця досить специфічна. І сьогодні нерідко можна спостерігати таку картину: на заводі, який не випускає жодної продукції, ділять територію, цехи або складські приміщення на частини і здають їх в оренду. Таким чином, тут може бути 50 та більше орендарів. А орендна плата і є доход головних власників акцій.
– І що ж ми одержали у підсумку?
– Наскільки я знаю, на сьогоднішній день статистичні звіти здають близько 450 великих суб’єктів господарювання. При цьому за звітами Пенсійного фонду існує 48 тисяч малих та середніх підприємств, які, по суті, працюють на вищезгаданих територіях і забезпечують випуск товарів та надання різноманітних послуг. Розділити їх за напрямами дуже важко, тому що кожне з них займається декількома видами підприємництва.
– У цьому, напевно, особливість такої моделі економіки?
– Існує два напрями організації виробництва. Перший – це коли у наявності є оптимально ефективна технологія з мінімальною кількістю робочих місць, високі заробітна плата та відрахування до бюджету. Це так звані місто– та бюджетоутворюючі підприємства. Другий – це малі та середні підприємства із невеличкими відрахуваннями до бюджету, але з досить великою кількістю працюючих, тобто тих, хто забезпечує велику зайнятість населення. І тут дуже важливо знайти паритет між цими двома напрямами. Тому що, якщо сьогодні побудувати два заводи-гіганти, як, наприклад, Припортовий завод, то ми зайнятість збільшимо аж на 10 відсотків. Але якщо ми створимо проммайданчик, на території якого можна буде розмістити кілька сотень малих підприємств, зайнятість зросте вже відсотків на 30. Одним з таких прикладів може служити промтоварний ринок «7-й кілометр», на якому зайнято роботою близько 60 тисяч чоловік.
– Як на цьому позначається нинішня криза, і чи можна вийти з неї із користю для вітчизняної економіки?
– У зв’язку із кризою ми найчастіше говоримо про занепад вітчизняної промисловості. Але, на мій погляд, у даному контексті необхідно приділити увагу іншому аспекту. Швидше за все, те, що робила до цього наша промисловість, на сьогоднішній день не актуально. Тому необхідно шукати нові шляхи та рішення. На мою думку, сьогодні Україна має вигіднішу стартову позицію виходу із кризи, ніж інші європейські країни. Вона ближче, образно висловлюючись, до такого поняття як «чистий аркуш», на якому можна писати усе заново.
– На що сьогодні варто звернути увагу тим, хто має вільні кошти або хоче залучити інвестиції та кредити, має підприємницьку ініціативу та організаторські здібності?
– Першим серед пріоритетних напрямів я б назвав виробництво устаткування для енергозберігаючих процесів, енергогенеруючих систем та технологій, які замінюють старі, засновані на роботі традиційних енергоносіїв, а також устаткування, яке працює у галузі екології, зокрема систем очищення. Саме цього устаткування сьогодні катастрофічно не вистачає. Притому, в усьому світі, а про Україну у цьому плані взагалі говорити не доводиться.
Другим напрямом, із урахуванням того, що в нас склалося просто катастрофічне становище із агропромисловим бізнесом, є якісна переробка сільськогосподарських культур у широкому розумінні цього поняття. Включаючи консервацію. Тобто доведення сировини до рівня готової продукції або, у найгіршому разі, до рівня напівфабрикатів. Тому що сьогодні, коли транспортні витрати досягають 50 відсотків вартості сировини, возити його на далекі відстані невигідно. Втім, така світова тенденція.
– Ви вважаєте, що в нас є підприємства, які могли б зайнятися цими наукомісткими виробництвами?
– Скажімо, в Одеській області, на мій погляд, є близько десяти підприємств, які могли б зайнятися виробництвом саме такого устаткування. Тим більше, що в основі цього полягає не лише місткий ринок, але й затребуваність кваліфікованої робочої сили. Насамперед, у плані надання супутніх послуг, зокрема, щодо монтажу, обслуговування та модернізації такого устаткування. На їх основі можуть виникнути сотні підприємств. А це вже довгостроковий бізнес із тисячами людей, зайнятих у ньому. Головне, що такі технології вже є. А недостатність промислового потенціалу області становить близько 70 відсотків.
– Ви визначили низку напрямів розвитку промисловості. Але для того, щоб їх розвивати, потрібні кошти і досить високий рівень не лише фахівців різного профілю та менеджерів. Як бути із цим?
– Справді, вітчизняна банківська система практично припинила кредитування економіки, зокрема, малого та середнього бізнесу. Тому ми сьогодні активно працюємо із європейськими фондами, починаємо будувати переговірний місток. Так, вони вимагають дуже суворої дисципліни та планомірного виконання ухвалених програм. Тому першими одержать гарні, легкі, досить вигідні за відсотками іноземні гроші ті, хто зможе перебудуватися. І як не дивно, це будуть представники молодого бізнесу. Підприємці, які сьогодні закінчують університети, пройшли стажування на Заході, подивилися, як ведеться бізнес там. Тобто, вони вже розуміють суть проблеми, мають досить прозорі та здійсненні бізнес-плани і серйозні наміри.
– І вже можете назвати такі приклади?
– Зараз ще ні. Але, гадаю, що під кінець року ми їх покажемо. Поки що ведемо переговори, будуємо систему. На це йде багато сил та часу. Практично увесь минулий рік ми займалися лише тим, щоб зрозуміти, чому європейці не хочуть працювати із нашими підприємцями. Хоча, підкреслю, інтерес у них до нас величезний, а сподівання ще більші.
Анатолій МИХАЙЛЕНКО
Джерело: Одеські вісті
